АМАНКА

Вхід до поховальної камери був прикритий дерев’яним колесом, яке було поставлено вертикально, і виконувало свого роду роль «перегородки» чи «дверей» між світом живих і мертвих.

Перші подібні колеса з’явилися на теренах Євразії лише нещодавно, якусь тисячу років тому, і вони вважалися досить ціннісним та сакральним предметом. Саме тому в тогочасні поховання вони клалися досить нечасто, і лише дуже поважним особам, які займали високий соціальний щабель тогочасного суспільства. Його наявність у жіночій катакомбі свідчить про те, що в ті часи не лише чоловіки могли володіти таким статусом.
Знахідки решток засобів пересування у похованнях доби бронзи на теренах України відомі у комплексах ямних та катакомбних культур, а от на території Полтавщини ― це лише друга подібна знахідка.
Коли земля з вхідної камери почала зсипатися в поховальну камеру, вона надломила колесо в нижній частині, і воно переломилося. Колесо складалося із трьох, менш ймовірно, ― з чотирьох, дошок. Його діаметр 62,5 см, що майже точно дорівнює відомим середньостатистичним показникам (62 см). Але дуже маленька товщина (всього 1,5-2,3 см) цього виробу ускладнює його практичне використання. Саме це наштовхнуло дослідників на думку, що саме це колесо могло бути спеціально виготовлене для обряду поховання, а не для побутових задач. Така практика досить часто прослідковувалася у тогочасних поховальних традиціях.
первісна містика.

У ногах шаманки було знайдено перевернутий догори дном ліпний горщик. Спостереження впевнили дослідників що саме в такому вигляді він і був поставлений до могили. А розміщення посудини в ногах – досить нечастий випадок для поховань тих часів.
Це опуклобока посудина, яка на вінці має ряд насічок, а на тулубі – 14 майже паралельних горизонтальних ліній, нанесених відбитками перевитої мотузки.
У давньослов’янських етнографічних традиціях (корені та відгомін яких часто простежуються і до бронзової доби) є два трактування перевертання горщика. У першому, більш поширеному випадку, перевертання будь-якої речі у могилі чи в процесі траурної процесії, ототожнювалося із більш швидшим та простішим перенесенням до потойбічного світу, разом із покійником, цих предметів. Для посуду це було рівнозначним його побиттю в могилі.
Інша ціль перевертання горщика — викриття або позначення чаклуна: останній сам був у живому світі перевтіленням нечистої сили, і перебував у немовби невидимому перевернутому стані. Деякі науковці вбачають коріння таких обрядів у давніших епохах, задовго до появи слов’янських народів. Щось подібне навіть до сучасних часів збереглося у віруваннях наших не таких давніх предків щодо перевертання віника, у результаті чого різним чаклунам мало ставати «не по собі».

За антропологічним визначенням, у цьому похованні містився кістяк жінки, віком 25-30 років, зріст якої становив 154-158 см. Вивчення кісток антропологами засвідчило значну її фізичну активність за життя (що цілком виглядає логічним, адже шамани багато годин мали проводити в танцях та співах під час своїх обрядів). На кістках не виявлено слідів поранень, рубання або ламання, як прижиттєвих, так і постмортальних.
Якщо верхня частина скелету ще трохи «трималась купки» під час вміщення в могилу, то інші великі кістки вже «викладалися» у приблизно анатомічному вигляді, а дрібніші, такі як хребці та ребра, були рівномірно «розсипані» на середню частину тіла.
Скоріше за все, тіло померлої жінки перед похованням досить тривалий час знаходилося у стані розкладу, внаслідок чого при вміщенні його до могили родичі померлої надали деяким частинам скелету правильної (з точки зору ритуалу) поховальної позиції суто штучно.
Подібна практика розчленування або вторинного поховання для катакомбної спільноти відома у нечисленних ситуаціях, і пояснюється переважно впливом культово-релігійної сфери. Ця практика розчленування досить нечаста серед поховальних традицій того часу. Існує думка, що пов’язана вона з віруваннями стародавніх племен у те, що душа людини знаходиться в кістках. І позбавлення тілесного полону полегшує вивільнення душі.
Схожа подібна традиція живе й донині серед ряду буддистських монастирів Тибету та в іранських звичаях. Монахи дозволяють диким тваринам та птахам їсти мертві тіла, щоб таким чином швидше перетворити його на скелет і полегшити вивільнення душі (етап так званого «небесного поховання»). Як свідчать етнографічні дані, деякі стародавні племена вважали, що саме з кісток відбувається переродження живих істот.
Також відомо, що «покликання» сибірських шаманів, позначення та вибір їх духами, проходив уві сні, коли ті бачили процес власного розчленування. Не виключено що ці дві думки є одним цілим, тільки на різних етапах життя шамана: під час його «покликання», та після смерті.

Поблизу голови шаманки була виявлена кісточка тварини – п’яткової кістка малої рогатої худоби без слідів додаткової обробки. Такі предмети в археології відомі як «астрагали» чи «бабки».
Ця грально-гадальна кістка використовувалася у давні часи як предмет для ігор, також нею ворожили й віщували, а ще дуже часто ще у скіфський час чи за доби Русі на них малювали різноманітні сакральні чи таємничі зображення і знаки. Їх кидали на пласку поверхню по кілька штук, і в залежності від того як вони випадуть, за логікою, відомою лише самому шаману, віщувалося те чи інше передбачення.
Деякі науковці вважають, що наявність астрагалів у катакомбних похованнях була притаманна винятково чоловічим могилам, і вданому випадку те, що астрагал був знайдений саме в жіночому – може пояснюватися шаманським характером діяльності небіжчиці. Інші ж дослідники наявність астрагалів біля небіжчиків загалом розглядають як маркер «жерців».
Подібну до нашої ситуацію було виявлено в іншому, схожому за деякими ознаками, похованні: у ньому на тацю були покладені астрагали і бронзове шило, а до вхідної ями вміщений візок. Астрагали у комплексі з шилом асоціюються дослідниками зі спробою боротьби зі злими духами, а зазначені знаряддя мали б у цьому випадку виступати своєрідною зброєю і засобами «відігравання» життя у потойбіччя.

Тіло похованої та підстилка місцями були всипані вохрою. Вона була важливим елементом поховального обряду стародавніх племен, і є символом крові та воскресіння. Цей фарбник символічно використовувався і при поховальних процесіях, і для нанесення малюнків на посуд чи татуювань на тіло.
Ще вище, під стінкою катакомби поблизу північно-східної стінки поховальної камери простежені рештки сформованої у правильне коло інтенсивної плями скупчення вохри червоно-рудого кольору безформного характеру.
Також червоною вохристою фарбою була затерта чи пофарбована нитка, на яку були нанизані намистини з намиста похованої.

На дно тарелі було покладено мініатюрне бронзове шильце, загострене з обох боків. Його довжина ледь сягала 2,3 cм, у перетині взагалі якісь 0,2 см. Схожі вироби досить поширені на поселеннях та в похованнях культур епохи енеоліту-бронзи на території всієї України, але не таких малих розмірів.
Таке маленьке шильце могло використовуватися для нанесення татуювань. Не виключено й поліфункціональне застосування інструменту, наприклад – і з лікувально-профілактичною метою. Наприклад, після випалу (стерилізації або дезінфекції, як сказали б сьогодні в стоматологічному кабінеті), застосовували і як шило, проколювання (прокол предметів, шкіри, в т.ч. рани, а це також медична практика), нанесення малюнка на частини тіла (татуювань) тощо.
Так, серед племен Океанії, після нанесення шаманом зображення на тіло одноплемінника (у нашому випадку це могло відбуватися за допомогою вохри), служитель культу за допомогою молоточка та палички, з вбитим у неї маленьким бронзовим шильцем, «набивав» за заготовленим малюнком татуювання.

Поруч із лівим плечем небіжчиці стояла посудина, у формі своєрідного блюда чи «таці», яка «розвалилася» від засипання ґрунту. Це й не дивно, адже виготовлена вона була із необпаленої каолінової маси з блискітками піску та дрібними фрагментами товченої мушлі. Її форму вдалося реконструювати, вона мала високі ледь розхилені бортики.
Такі посудини іноді прикрашали сакральними орнаментами, з такої ж сировини робилися посмертні маски. Такі посудини досить нечасто ставилися до поховань того часу, вони були виключно «церемоніально-поховальними», їх не обпалювали, тому що вироблялися вони саме для процесу поховання. А ще вони символізували (як, зокрема й колесо) високий соціальний статус похованого.
До середини цього блюда було покладено шильце та кремінець.

Інша знахідка з блюда ― кінцебічний кремінець, знаряддя на пластинчатому сколі із коричнево-чорного кременю, яке місцями мало сліди ретушування, тобто «загострення». Він мав гострі краї, та міг слугувати ножем чи скребком для різних функцій. А з огляду на цілительно-лікувальні навички нашої героїні – це міг бути й стародавній «скальпель».

Між рештками бубна і правою рукою померлої знайдено розсипаний разок намиста. Покладений він був до поховання нанизаним на нитку, яка була забарвлена вохрою. Усього було знайдено 27 намистин, ще 1 проста підвіска із кістки, а ще одна — із людського зуба (цікаво що така кількість відповідає тривалості місячного місяця календаря).
Подібні разки намиста-чоток – досить відома, хоч і не часта, знахідка у похованнях ямного, рідше — катакомбного, часу. До їхнього складу, зазвичай, разом із підвісками та намистинами з кістки, ікол, зубів та металу входили різної форми кістяні намистини, рідше – булавки.
Найцікавішим у цьому разку є людський зуб, в якому один з коренів був акуратно відламаний, а в іншому не менш акуратно зроблено було проріз, для того, щоб із цього зуба зробити підвіску до шаманського намиста. Ця робота вимагала дуже «ювелірного» підходу, адже це потрібно було зробити з першої та єдиної спроби через те що ці дії виконувалися із унікальним предметом – зубом з карієсом!
На самій «намистині» виявлено відразу дві зони враження хронічним поверховим та середнім карієсом. Така ураженість карієсом цього зуба ― найбільша подібна патологія серед усієї вибірки поховань Полтавщини усієї епохи.
Цей зуб належав чоловікові 35-45 років, був правим нижнім першим постійним моляром (46-й номер за ВООЗ), до слова – аналогічний зуб у шаманки був на місці. Його «господар», безсумнівно, дуже страждав від рідкісного для того часу карієсу. Як ми гадаємо, саме наша шаманка, завдяки своїм «чарам», чи то може знанням, позбавила страждань свого одноплемінника, видалила йому хворий орган, а згодом, як «медичний трофей» та своєрідну диковинку, повісила собі видалений зуб на груди, щоб вчергове підкреслити таким чином свої знахарські таланти.

Праворуч на рівні тулуба небіжчиці, де у донецьких катакомбних могилах зазвичай вміщували інвентар, який відображав прижиттєвий статус померлого, були покладені головні шаманські атрибути ― бубон та палиця-калаталка.
Символіка бубна складна, а його магічні функції — різноманітні. Він необхідний для здійснення сеансу входження в транс, відносить шамана в «Середину Світу», дозволяє йому літати в просторі, закликає і «полонить» духів. Його гудіння дозволяє зосередитися і загіпнозуватися. Танці з ритмічним відбиванням темпу в бубон, камланням та шумом, який видавали численні прикраси на костюмах шамана, були найдавнішою сакральною музикою.
Бубон з цього поховання був найпростішим за формою: на тонкий дерев’яний обідок натягнута шкіра. Цілком ймовірно що на шкірі було нанесено якесь сакральне зображення, але простежити його, на жаль, не вдалося через те що від предмету лишився лише тлін. Поруч дослідниками було знайдено рештки дерев’яної палиці-калаталки, якою били в бубон для отримання ритмічних звуків.